|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 9:43:12 GMT
Ляшкевич Мирослава ІМ - 23
Його книга і майбутнє
Він жив – він шанував - характер Вашингтона і його співвітчизників по мечу і перу. Будучи зрілим чоловіком він, так само як і в юності , світився від гордості, коли думав про чудові перемоги Революції. Він пішов в захопленні з нашим хоробрим військом до берегів Ріо Гранде і скуштував славу наших успіхів. У нього велична поетична концепція щодо місії нашої країни. Він вірив, що Америка є «Палестиною відшкодованої праці», даної Богом до кінця, «освяченої священиком або владою короля» - мовою Адонаїв, паломником вічності, «останнім вівтарем людського братства – місце дії останнього експерименту богів з людською расою – наприклад в Новому Світі». Натхнення цією ідеєю давало всім творам Ліппарда велику моральну силу і велич. Його любов до країни була настільки сильно пов’язана з релігією, що можна важко пояснити - де одне закінчується, а інше починається. Це поєднання доктрини він проповідував би якби це йому довелося, і це була б дуже дивна і популярна релігія. Багато людей, хто читав цей короткий мемуар, запам’ятає як вони ознайомилися з першим поняттям істини і піднесенням патріотизму з книг Ліппарда. Вони запам’ятають як палкі слова з його « Вашингтон і його генерали» роздмухували любов країни, можливо ніколи раніше не палаючої у їхніх грудях в полум’ї. Вони запам’ятають з насолодою його « Легенди Мексики» сповнені великої пристрасті патріотизму. Вони запам’ятають прекрасну філософію історії Адонаїв з « Білого Стягу» , свого роду віршованої прози , в яких автор декламує пісню відшкодованої праці – місце спокути - Америка.
Втім пам’ять про Ліппарда заслуговує на пам’ятник , що здається неймовірним жити без нього. Його найкращий пам’ятник в його книгах і діях. Втім його книги і дії зливаються з палким розумом, виливаючись гарячими на папір доки той не задимить , поєднуючи багато геніальності, красномовства і , понад усе , чесності думки, що « світ не дасть охоче померти». Пишучи « Легенди Революції» , він розпочав нечіпану тему . Тим, хто слідував за ним , мало що залишилося. Він монополізував цей стиль письма. Ліппард не мав ні суперників, ні імітаторів, які наслідували будь – що з його стилю. З часом ще глибший інтерес до всього , що стосується героїв Революції , Ліппардові дивні «Легенди» будуть проявляти ще більшу цікавість ніж зараз. Навряд чи стиль, в якому вони написані, буде «сприйматися» критиками наступного століття краще ніж нинішніми.
THIS BOOKS AND THE FUTURE. 127
He revered —he worshiped —the character of Washington and his compatriots of the sword and the pen. He glowed with pride as he pondered—with an enthusiasm as warm in his manhood as in his youth—upon the splendid victories of the Revolution. He went in fancy with our brave array to the banks of the Rio Grande and partook of the glory of our successes. He had a grandly poetical conception of our country's mission. He believed America to be the " Palestine of redeemed Labor," given by God for that end, " sacred from the craft of the priest or the power of the king^' — in the language of Adonai, the pilgrim of eternity, " the last altar of human Brotherhood —the scene of God's last experiment with the human race—such is the New World." The inspiration of this idea gave to all of Lippard's writings upon labor great moral grandeur and force. His love of country was so closely wound up with religion that you can hardly tell where the one ends and the other begins. This joint-doctrine he would have carried into the pulpit had he ever gone there—and a very strange and popular religion it would have been. Many persons who read this brief memoir will remember how they gained their first notions of a true and exalted patriotism from Lippard's books. They will remember how the burning sentences of his " Washington and his Generals" kindled a love of country, perhaps never before lighted in their breasts, into a flame. They will remember with delight his " Legends of Mexico," full of the very passion of patriotism. They will remember the beautiful philosophy of the story of Adonai, in "The White Banner," a sort of prose poem, in which the author chants the song of redeemed labor—the place of its redemption, America.
But though Lippard's memory deserves a monument, it bids fair to live without one. His best monument is his books and his acts. His books and his acts, though fused in the furnace-heat of his brain, and poured hot upon the paper till it smoked, contain much of genius, eloquence, and, above all, honesty of thought, that the " world will not willingly let die." In writing his " Legends of the Revolution," he entered upon a field then unoccupied. Those who have followed in his footsteps have found little to glean. He monopolized that kind and style of writing. He has no rivals, no imitators even, that amount to any thing. As time lends a still deeper interest to every thing concerning the Heroes of the Revolution, Lippard's strange " Legends" will be turned to with a still greater zest than now. It is not likely that the style in which they are written will " take" with the critics of the next century any better than with those of tlie present. But Lippard did not write for the critics, nor look to them.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 9:46:01 GMT
Anastasiia Mazurova Fl-21 Avatar A pleasant country scene
Under an arbor fresh with vines and fragrant with flowers sat Peter Dorfner, his rotund form resting in a stout oaken chair. It was a very pleasant thing to note the contrast between his red cheeks and white beard and the deep green of the leaves, the varied tints of the flowers. Before him was placed a table of unpainted oak, on which sundry suspicious bottles stood like the sentinels of the scene ; and half-closing his eyes, with his limbs resting on a bench, old Peter resigned himself to the calm delights of rum and tobacco.
It was a pleasant arbor, standing at one end of the garden, near the farm house, whose closed doors and windows looked black and desolate beneath the cheerful light of the summer sun.
It must be confessed that old Peter was surrounded by all the delights that can render a man peaceful with himself and the world. Lulled by the unceasing murmur of the bees, who sung their songs among the flowers, with the fragrance of new-mown hay stealing gently over the fields, Peter Dorfner, with his red cheeks and snowy beard, his capacious form spreading lazily in the oaken chair, looked altogether like a picture of some corpulent satyr of Grecian story clad in brown cloth, with a pipe in its mouth and a bottle of rum near its hand. Or, in case this comparison should seem unjust, we might compare him to some hermit of the middle ages, who, disgusted with the vanity of the world, had retired to some secluded forest and sworn a solemn oath to devote himself forever to fatness and sleep, those cardinal duties of the monks of old.
Beyond the garden, amid whose plants and flowers arbor rose, a green field smiled in the June sunbeams, and stretched to the south and west in gentle undulations until it was bounded by the summer woods. Strong men, with arms bare and scythe in hand, toiled among the grass, scattering swarths of fragrant hay as they hurried along.Tired cattle were grouped in the shade on the verge of the wood ; aldermanic oxen and matronly cows, snuffing the scent of the new-mown hay, from which they were separated by that kind of rural architecture known in grave annals "Worm Fence". Now and then the sound of the whetstone applied to the scythe came merrily over the fields, mingled with the lowing of cattle and the subdued murmur of the hidden stream.
Summer was upon the scene in all the freshness and beauty of June. There was a serene sky, only varied by passing clouds, who turned their white bosoms to the sun and floated slowly over the woods. There was a drowsy fragrance in the very air, a fullness of intoxicating odors; and the bees among the flowers, the lowing cattle grouped in the shadows, the clang of the scythe, and the indistinct sound of the wood-hidden Wissahikon, formed the music of the scene— a very lulling music altogether, full of summer and voluptuous as June.
But the old farm-house looked sad and deserted. There were green vines trailing about its stoop roof, and flinging their leaves, their flowers, from the very point of the high gable ; the chestnut-tree was glorious with verdure, but the doors of the farmhouse, the closed shutters, gave it a lonely and desolate appearance.
Secluded in the arbor, his only companions the pipe and the bottle, Peter Dorfner took his ease, and winked sleepily at care, as though there was never a thing like trouble in the world.
Two years have passed since we beheld him last, two years full of interest and incident, and the face of Peter discloses more wrinkles about the eyes, more fatness in the cheeks, a sublimer rotundity about the form. Brown waistcoat loosened, hose ungartered, and cravat thrown aside, Peter languidly smoked his pipe and seemed hesitating for a moment ere he entered the domains of that ancient empire known to philosophers and poets as the Land of Nod.
Приємний сільський пейзаж
Під альтанкою, оновленою виноградною лозою та запахами квітів, сидів Пітер Дорфнер, відпочиваючи в міцному дубовому кріслі. Надзвичайно приємно було помітити контраст між його червоними щоками та білою бородою, темно-зеленим листям та різноманітними відтінками квітів. Перед ним стояв непофарбований дубовий стіл, на якому, наче вартові сцени, стояли різноманітні підозрілі пляшки; старий Пітер, наполовину закривши свої очі та витягнувши ноги на лаву, спокійно насолоджувався ромом та тютюном.
Це була затишна альтанка, яка стояла на одному кінці саду неподалік від фермерського будинку, закриті двері та вікна якого виглядали чорними і занедбаними під життєрадісним світлом літнього сонця.
Слід визнати, що старий Пітер був оточений всіма радощами, які можуть надати людині умиротворіння з самим собою і з навколишнім світом. Заколисаний безперервним дзижчанням бджіл, що співали свої пісні серед квітів, запахом свіжоскошеного сіна, який тихо стелився понад полями, Пітер Дорфнер з його червоними щоками та сивою бородою, об’ємистим тілом, ліниво розлігся в дубовому кріслі, - виглядало разом як зображення, вбраного в коричневий одяг, огрядного сатира з грецької історії, з люлькою в роті і пляшкою рому під рукою. Або, у випадку якщо це порівняння здавалося б несправедливим, ми могли б порівняти його з деяким пустельником середньовіччя, який, маючи відразу до світської метушні, усамітнився в якомусь віддаленому лісі та дав урочисту клятву назавжди присвятити себе ситості та сну, цим основним обов’язкам старих монахів.
За межами саду, на тлі якого серед рослин та квітів виднілась альтанка, зелене поле посміхалося в сонячних променях червня та простягалось на південь та захід ледь помітними хвилями, допоки воно не натрапило на літній ліс. Кремезні чоловіки з оголеними руками та косою в руці, тяжко працювали у лузі, розкидаючи поспіхом копиці запашного сіна. Змучена худоба скупчилась в затінку на краю лісу; олдерменські воли та поважні корови, вдихаючи запах свіжоскошеного сіна, були відгороджені таким видом сільської архітектури відомим в древніх літописах як «Зигзагоподібна огорожа». Час від часу, звук точила, прикладеного до коси, розходився жваво понад полями та переплітався з муканням худоби та журчанням прихованого струмка.
Літній пейзаж був сповнений всією свіжістю та красою червня. Небо було спокійне, змінюючись тільки швидкоплинними хмарами, які повернулись своїми білими пазухами до сонця та повільно пливли понад лісом. Саме повітря було наповнене заколисуючим ароматом, п’янкими запахами; дзижчання бджіл серед квітів, мукання худоби, яка згрупувалась у затінку, клепання коси та шум прихованого за лісом Віссахікону, створювали мелодію пейзажу – досить заспокійлива музика в цілому, наповнена літом, та чутлива, як червень.
Усамітнившись в альтанці, його єдиними товаришами були люлька та горілка, Пітер Дорфнер відпочивав, закривши очі на всі турботи, ніби не було такого поняття як проблема в світі.
Два роки минули з того часу як ми побачили його востаннє, два роки сповнені захоплення і пригод, та на обличчі Пітера вже видно було більше зморшок навколо очей, більш вгодовані щічки, витонченіша округлість форми. Коричневий жилет став вільнішим, штани були непідв’язані, краватка відкинута в сторону, Пітер неквапливо курив люльку та, здавалось, завагався на мить, перш ніж потрапити на територію тієї стародавньої імперії відома філософам та поетам як Сонне царство. [/font]
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 9:49:38 GMT
Vlada Demianchuk IM-23
He loved to sit and trace, with patient, backward-moving finger the meaning of those strange, mystic characters in which the revelation of a God was first made to man. This passage from «Paul Ardenheim" evidently has reference to these absorbing prelections: Near his elbow was another volume; it was open, and its broad pages bore the bold, firm characters of the Hebrew tongue. It was the Bible — the Old Testament and the New in one language — which Paul had read for years; the only copy of the Book which he possessed. Dearer he prized it than all his works of alchemy or astrology, dearer even than the reveries of Religious Enthusiasm ; it was to his soul a thousand-fold more precious than the pages of those seers of the heart — Shakespeare and Milton. For from that boldly printed Hebrew volume the Lord God of Heaven and Earth talked to him, the unknown boy of Wissahikon, and talked in the language of the Other World. The Hebrew did not seem to him the language of men, but the awful and mysterious tongue of angels. Its syllables of music rolled full and deep into his soul, as though a spirit stood by him, while he read, pronouncing the words, whose meaning penetrated his brain. Our young pupil of divinity got along very pleasantly and comfortably in his theological researches, until a trifling incident disenchanted him with his studies. It was a little — a ludicrously little — thing of itself, but full of mountainous moment to Lippard. He was so full of innocent, humorous exaggeration, that we don't know exactly how much of the following anecdote is fact, and how much playful «enlargement." At any rate this is the circumstance to which Lippard used to attribute his "backsliding" from the ministry. It shows “on what a little thread" hang all our fates! One day his preceptor attended a religious conference held in the neighborhood, taking his promising young disciple along with him. While there the former purchased a quantity of fine peaches, which he proceeded to devour at leisure. Now, his young companion had not yet succeeded in chastising his appetite — for peaches at least. His mouth watered as his revered spiritual guide slowly swallowed the delicious fruit. Now, whether the latter was seized with a fit of deep mental abstraction, and overlooked the presence of his scholar, or whether, with many old people, he thought that peaches — particularly fine, nice large ones — were " not good for boys," we do not know; we only know (on our author's authority) that not a single peach did Lippard get, and that he was made miserable in consequence. He thought he had been neglected — ill-used, and he brooded over the grievance. He reasoned upon it in the following serious fashion: " Can a clergyman be truly pious if he buys a lot of peaches and eats them all himself, without giving me a single one? If such are the fruits of piety, I will have none of it." With this very logical conclusion, Lippard withdrew from his pupilage and rushed into the world.
Він любив сидіти і стежити, тихо рухаючи палець від початку до кінця, на сенс цих дивних, містичних персонажів, в яких одкровення Бога вперше було даровано для людини. Цей уривок з «Пола Арденгайма» очевидно має відношення до цих всепоглинаючих розмов: Біля його ліктя був зовсім інший том книги; вона була відкрита та її широкі сторінки несли сміливі та міцні символи мови іврит. Це була Біблія – Старий і Новий Завіти, написані однією мовою – які Пол читав роками; єдина копія Книги, якою він володів. Пол дорожче цінував її ніж всі свої здобутки з алхімії та астрономії, дорожче навіть ніж мрії про релігійне відродження; вона була для його душі у тисячу разів дорогоціннішою ніж сторінки мудреців, що направляють нас до корисних знань – Шекспіра та Мільтона. Тому що від імені цього сміливо надрукованого на івриті тому, Господь Бог Неба і Землі говорив з ним - невідомим хлопцем з Уіссахікону, і говорив на мові з Потойбіччя. Іврит не здавався для нього мовою людей, а жахливою і загадковою мовою ангелів. Її музичні склади безмірно і глибоко просочувались у його душу, як ніби дух стояв поруч нього, коли він читав, промовляючи слова, значення яких проникали в мозок. Наш молодий учень з богослов’я дуже легко і без особливих зусиль справлявся зі своїми теологічними дослідженнями, поки невеличкий інцидент не розчарував його у навчанні. То була дріб’язкова – сміховинно дріб’язкова – річ сама по собі, але надважлива для Ліппарда. Він був настільки переповнений безневинними та сміховинними перебільшеннями, що ми не знаємо точно на скільки наступна розповідь є правдивою і скільки є у ній пустотливих «вигадок». У будь-якому разі, це є обставиною, через яку Ліппард звик приписувати своє «відвернення» від духівництва. Це показує «на якій малесенькій ниточці» підвішені всі наші долі! Одного дня його наставник відвідав релігійну конференцію, яка проводилась в околицях, взявши свого перспективного учня з собою. Тимчасом перший купив певну кількість чудових персиків, які він розпочав жадібно споживати на дозвіллі. Наразі, його молодому супутнику ніяк не вдавалось втамувати голод – за допомогою персиків, принаймні. Рот хлопця наповнювався слиною у той час як його глибоко поважний духовний наставник повільно проковтував смачний фрукт. Тепер, коли останній був захоплений нападом глибокого розумового мислення, і залишений поза увагою свого вчителя, чи котрогось, з багатьох старших людей, він думав, що персики – особливо чудові, хороші та великі – були «не корисні для хлопців», але ми цього точно не знаємо; ми тільки знаємо (із авторитетного джерела), що ні однісінького персика Ліппард не отримав, тому в наслідок цього він відчував себе пригнічено. Він думав, що ним знехтували – експлуатували, і він розмірковував над цією образою. Він мислив про це в наступній досить розсудливій формі: «Чи може священнослужитель бути по-справжньому благочестивим, якщо він купує багато персиків і їсть їх сам, не давши мені жодного? Якщо вони є плодами благочестя, то я не матиму ні одного». З цим дуже логічним висновком, Ліппард попрощався зі своїм юнацтвом та увійшов у світ.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on May 5, 2017 19:23:53 GMT
Natasha Moroziuk IM12
Ліппард, такий який він є Настав момент уявити Ліппарда у всій його красі . Зацікавлені читачі з нетерпінням прагнуть дізнатися, якою ж людино він був насправді, який одяг носив- інакше кажучи- хочуть дізнатися геть усе про нього. Щодо деталей- ми не можемо бути впевнені на рахунок їх достовірності. Зустрівши такого персонажа на вулиці великого міста, припустимо Бродвею (хоч це і не місто, а найдовша вулиця Нью-Йорку), ви скажете :« Як же він виділяється з тієї маси людей, що проходять повз… А мені вже остогидла ця маса однакових облич, це занудне дефіле пальт одного покрою, ця стомлююча схожість однієї людини на іншу, загалом, усе це нагадує якийсь стручок гороху. Хто ж цей незвичний чолов’яга ? Він наче говорить всім своїм виглядом- ’’поглянь на мене, я тут!’’.» Портрет ,представлений серед ілюстрацій цієї книги, презентує письменника таким, яким він був насправді. Словесний образ , при наявності портрету, може пропасти в пусту. Обличчя Ліппарда було сповнене емоцій: кожна риса мала якусь специфічність, в той час як загальний образ був повністю симетричним. В нього була велика голова-23,5 дюймів в обхваті(Highbrow author). Він мав досить високий, дещо випуклий лоб і овальні скроні, а вени, що на них проступали, завжди пульсували. Очі у нього були глибокі, карі, великі й пропорційні, затінені густими віями й постійно палахкотіли якимсь дивним, чаруючим внутрішнім світлом. Вони відображали його внутрішню сутність наче у дзеркалі: засліплювали обуренням, змішаним із жалем, або випромінювали вогник симпатії. В нього вони були мінливими, так як і думки, що постійно змінювались. Грецький профіль, повний рот,він був навіть дещо вульгарний. Губи чутливі й гордовито вигнуті, а іноді- скривлені в усмішці: «Ти знав, що він хотів сказати Перш ніж ці фрази встигали пролунати» Додайте до цього довге, темне, кучеряве волосся, що спадало на плечі та яке він завжди закладав за вуха. Додайте овальну комплекцію, високі вилиці, привабливо округлене підборіддя, довге темне волосся, проділене зліва, що м’яко спадало на плечі і закладене за вухо, дещо кучеряве на кінцях– ось такий словесний портрет Ліппарда. Щодо одягу- він мав власний стиль, що не змінювався за примхами моди. Його звичним вбранням було блакитне пальто(із зубчатим вельветовим коміром), щільно застібнуте на поясі. А влітку-біла жилетка, яку він майже не знімав. Ліппард був 5 футів заввишки, прямо як індіанець, широкоплечий, а талія така маленька як в жінки, гордо поставлена голова, маленькі ноги і руки. Де б він не був- чи на прогулянці з друзями, чи на вишуканій вечері- завжди вів себе відповідно. До того ж, він ніколи не дозволяв собі зніяковіти. А жінки говорили що він: «Високоморальна людина, і це робить його дуже привабливим»
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on May 17, 2017 6:24:10 GMT
Iryna Hodunko IM-22
Так, у спокійному світлі зірок, посеред тиші опівдня, у сутінках, коли довгі тіні пальм відпочивають на грудях у Мертвого моря, велика місія( ідея) прийшла до його душі. Вона закликала його своїм жахливим голосом йти вперед і звільнити брата. але ні! він голодний, і в кінці кінців спраглий. Де йому знайти хліба чи води? Не тут, серед цих гір вкритих мохом. Хіба може тут рости живильний хліб? Чи може бути чистою вода з мертвої хвилі того моря? Ісус голодував, і був спраглий, гаряче небо над головою, суха земля під ногами. Але ні хлібу, ні води не ловив його погляд. нам не потрібно наводити інші приклади. Кожна сторінка "Ліппард" більшою чи меншою мірою містить у собі гебраїчний паралелізм. Ми не кажемо, що він скопіював поезію Старого завіту, але те, що прочитання цієї книги на гебраїчній мові мало великий вплив на його майбутній стиль - в цьому нема жодних сумнівів. Його перо не було ніде більше вдома, як в портретах жінки, в ніжних відносинах коханки, дружини та матері. Його ідея жінки була романтичною, лицарською. Він був не тільки трубадурним співаком, який її возвеличує, але і доблесним лицарем, який міг заспівати: Як солодко виглядає вигин жінки для кого її прихильність для тих з ким я буду битись до кінця щоб вберегти від сорому та рабства. Він був їхнім чемпіоном. Деякі з найбільш красномовних сторінок його книг присвячені звинуваченню цих повзучих істот, які докладають всі свої зусилля для завоювання цієї бідної дівчини а потім хваляться тим, яка була б блискуча перемога. Для них його перо ніколи не могло тримати жовч достатньо. Він очевидно вірив, про спокусників, що вони ізгої суспільства і піддаються першому пістолету, який вони зустрінуть в руках будь-якої чесної людини. Дивно, що кожного разу, коли автор має наглість атакувати розбещеність нещадною рукою, він відразу звинувачується в «аморальності». М не знаємо хто перший висунув звинувачення проти Ліпарда. Це були або прокажені негідники, яких він штурхав від одного кінця книги до іншого, або ще ті злісні критики, які, здавалось, вирішили викривати його в усіх проявах правди і честі. Звичайно, Ліпард ніколи не міркував про пороки. Є огидні глисти суспільства які веселяться на кожному прояві пороку і впиваються вцю гнилість. Для них ви не можете вималювати якусь мораль зі злочину, проте жахливо і огидно. Вони зловтішаються з жіночої муки і харчуються сльозами краси в біду. Так плоди людства можуть бути знайдені заради брудного задоволення на деяких сторінках Ліпарда.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Feb 14, 2024 20:55:20 GMT
Термін (українською) Переклад (англійською)
аксіологічні проблеми axiological problems
аналітична філософія analytical philosophy
антисцієнтизм anti-scientism
герменевтика hermeneutics
епістемологія науки epistemology of science
класична (кореспондента) концепція classical (correspondence) theory
когерентна концепція coherence theory
конвенціоналістська концепція conventionalist theory
логіко-гносеологічні проблеми logico-epistemological problems
логічна систематизованість logical systematicity
методологія науки methodology of science
неопозитивізм neopositivism
онтологічні проблеми ontological problems
парадигмальний характер науки paradigmatic nature of science
прагматична концепція pragmatic theory
проблема демаркації demarcation problem
соціологія науки sociology of science
сцієнтизм scientism
феноменологія phenomenology
інтерсуб'єктивне знання intersubjective knowledge
істина truth
|
|