|
Post by Tkachuk Tania IF-53 on Mar 28, 2017 10:05:00 GMT
Ткачук Тетяна (2курс), ІМ-22 - Ліппард, "Affection of Lippard's friends" p.66
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Mar 28, 2017 16:44:21 GMT
Дякую Вам!
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Mar 28, 2017 19:35:51 GMT
Victoria Shymanska ІМ 21
DEATH OF HIS PARENTS Mr. Lippard's father (a farmer by occupation) was a man of strong natural powers. His son derived from him much of that energy and decision of character that accompanied him through life. His father had a very fair property, and, if not rich, was well to do in the world. Both of his parents were members of the Methodist Church, and devout Christians. They designed their son George for the ministry, and much of his early training was conducted with this object in view. His mother was a woman of great gentleness and purity of character. Her life was, above all, a religious one. It is to his mother's example more than to any other cause, that we attribute the high, poetical Christian fervor that pervaded Lippard's entire history. One of the earliest incidents we learn of him illustrates the effect of this youthful religious education. At the age of ten or twelve years he got together his boyish companions into prayer meetings, and conducted the services with a religious earnestness and decorum that might happily be imitated by " children of a larger growth." At an age when he could not appreciate the bereavement, an irreparable misfortune befell him in the loss of his father and mother. He and his three sisters— Sarah, Mary, and Harriet — were left in the charge of two maiden aunts — Catherine and Mary—both of whom are now living in Philadelphia. To those who are disposed to judge harshly of his future career we commend this reflection, that before he arrived at years of discretion and self-reliance he was left an orphan — that he inherited little, if any, property, from his family — that he was tossed upon active life at age when boys require the most careful home discipline, and with that large brain and fiery heart of his — "The world before him where to choose, And Providence his guide". But the loss of his father and mother was not the only bitter cup. Other family misfortunes followed, upon which we have not space to enter. Suffice it to say, that he and his sisters found themselves dispossessed of the "old homestead". It seems to have been a fair and pleasant place, according to this beautiful description from his "White Banner "
Смерть його батьків Батько Ліпарда (фермер за професією) був сильною духом людиною. Його син успадкував від нього більшу частину цієї життєвої енергії і таку рису характеру, як рішучість, які супроводжували його протягом життя. Його батько мав бізнес по нерухомості і, не будучи багатим, добре влаштувався у світі. Обоє його батьків були членами Методистської церкви і побожними християнами. Вони влаштували свого сина Джорджа у духівництво і більша частина його раннього навчання була націлена на цей предмет. Його мати була жінкою з неабиякою м’якістю і чистотою характеру. Її життя було, перш за все, релігійним. Саме на прикладі своєї матері, а не будь-кого іншого, весь життєвий шлях Ліпарда пронизаний поетичним християнським пафосом. Один з найбільш ранніх епізодів, які ми вивчили про нього, ілюструє ефективність цієї юнацької релігійної освіти. У віці десяти або дванадцяти років він разом із товаришами відвідує духовні збори, і відноситься до служби з релігійною відданістю та віропристойністю, яка могла б щасливо наслідуватися «дітьми старшого покоління». У віці, коли він не міг ще оцінити важку втрату, непоправне лихо спіткало його – він втратив батьків. Він і його три сестри – Сара, Мері та Гаррієт – залишилися під опікою двох тіток по матері – Катерину та Мері, які обидві живуть у Філадельфії. Для тих, хто суворо засуджує його майбутню кар’єру, хочеться нагадати, що перед тим, як будучи самостійним і у віці, коли він готовий відповідати за вчинки і покладатися на самого себе , життя залишило його сиротою саме тоді, коли хлопчаки його віку потребували дисципліни з боку сім’ї. Але втрата батька і матері не єдина гірка чаша. Сімейні нещастя продовжувалися, до яких, нажаль, ми не маємо доступу. Досить вже того, що він і його сестри залишилися без права на володіння своїм «старим маєтком». Здається це було дійсно світле та приємне місце, згідно до чудового опису його «Білого прапора».
ЦЕ ВЖЕ 2й нормальний переклад
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Mar 29, 2017 18:56:14 GMT
Natalia Pylneva IM-21 THE BIBLE LEGEND OF THE WISSAHIKON.
It was here in these wilds of the Wissahikon, on the day of the battle, as the noonday sun came shining through the thickly-clustered leaves, that two men met in deadly combat. They grappled in deadly conflict near a rock that rose —like the huge wreck of some primeval world —at least one hundred feet above the dark waters of the Wissahikon.
That man with the dark brow and the darker gray eye flashing with deadly light, with the muscular form clad in the blue hunting-frock of the Revolution, is a Continental named Warner. His brother was murdered the other night at the Massacre of Paoli. That other man, with long, black hair drooping along his cadaverous face, is clad in the half-military costume of a Tory refugee. That is the murderer of Paoli, named Dabney.
They had met there in the woods by accident, and now they fought, not with sword or rifle, but with long and deadly hunting-knives that flash in the light as they go turning, and twining, and twisting over the green sward.
At last the Tory was down. Down on the green sward with the knee of the Continental upon his breast — that upraised knife quivering in the light—that dark-gray eye flashing death into his face.
"Quarter – I yield!" gasped the Tory, as the knee was pressed upon his breast -
"Spare me – I yield!"
"My brother!" said the Patriot soldier, in that low, deep tone of deadly hate -
"My brother cried for ' quarter' on the night of Paoli, and even as he clung to your knees you struck that knife into his heart! Oh, I will give you the quarter of Paoli!"
And his hand was raised for the blow, and his teeth were clenched in deadly hate. He paused for a moment and then pinioned the Tory's arms, and with one rapid stride dragged him to the verge of the rock and held him quivering over the abyss.
"Mercy!" gasped the Tory, turning black and ashy by turns as that awful gulf yawned below. "Mercy! I have a wife – a child – spare me!"
Then the Continental, with his muscular strength gathered for the effort, shook the murderer once more over the abyss, and then hissed this bitter sneer between hid teeth: "My brother had a wife and two children. The morning after the night of Paoli that wife was a widow, those children were orphans! Wouldn't you like to go and beg your life of that widow and her children?"'
This proposal, made by the Continental in the mere mockery of hate, was taken in serious earnest by the horror-stricken Tory. He begged to be taken to the widow and her children to have the pitiful privilege of begging his life. After a moment's serious thought the patriot soldier consented; he bound the Tory's arms yet tighter, placed him on the rock again – led him up to the woods. A quiet cottage, embosomed among trees, broke on their eyes.
They entered that cottage. There, beside the desolate hearth-stone, sat the widow and her children. She sat there a matronly woman of thirty years, with a face faded by care, a deep, dark eye, and long, black hair hanging in disheveled flakes about her shoulders.
On one side was a dark-haired boy of some six years; on the other a little girl one year younger, with light hair and blue eyes. The Bible — an old and venerable volume
— lay open on that mother's knee.
And then that pale-faced Tory flung himself upon his knees, confessed that he had butchered her husband on the night of Paoli, but begged his life at her hands.
"Spare me for the sake of my wife – my child!"
He had expected that his pitiful moan would touch the widow's heart— but not one relenting gleam softened her pale face.
"The Lord shall judge between us," she said in a cold, icy tone that froze the murderer's heart. "Look! the Bible lays open upon my knee. I will close that volume, and then this boy shall open it and place his finger at random upon a line, and by that line you shall live or die."
This was a strange proposal, made in full faith of a wild and dark superstition of the olden time.
For a moment the Tory kneeling there, livid as ashes, was wrapt in thought. Then in a faltering voice he signified his consent.
Raising her dark eyes to Heaven, the mother prayed the Great Father to direct the finger of her son; she closed the Bible; she handed it to that boy, whose young cheek reddened with loathing as he gazed upon his father's murderer.
He took the Bible – opened its holy pages at random – placed his finger on a verse.
Then there was silence.
Then that Continental soldier, who had sworn to avenge his brother's death, stood there with dilating eyes and parted lips.
Then the culprit kneeling on the floor, with a face like discolored clay, felt his heart leap to his throat.
Then in a clear, bold voice the widow read this line from the Old Testament – it was short, yet terrible:
"That Man shall die!"
Look! The brother springs forward to plunge a knife into the murderer's heart, but the Tory, pinioned as he is, clings to the widow's knees. He begs that one more trial may be made by the little girl, that child of five years, with golden hair and laughing eyes.
The widow consents; there is an awful pause.
With a smile in her eye, without knowing what she does, that little girl opens the
Bible as it lays on her mother's knee — she turns her laughing face away—she places her finger upon a line.
That awful silence grows deeper.
The deep-drawn breath of the brother, the broken gasps of the murderer, alone disturb the silence. The widow and dark-eyed boy are breathless.
That little girl, unconscious as she was, caught a feeling of awe from the horror of the countenances around her, and stood breathless, her face turned aside, her tiny fingers resting on that line of life or death.
At last gathering courage the widow bent her eyes to the page and read. It was a line from the New Testament:
"Love your enemies."
Ah! that moment was sublime!
Oh! awful Book of God, in whose dread pages we see Job talking face to face with Jehovah, or Jesus waiting by Samaria's well or wandering by the waves of dark Galilee. Oh! awful Book, shining to-night, as I speak, the light of that widow's home, the glory of that mechanic's shop – shining where the world comes not, to look on the last night of the convict in his cell, lightening the way to God even over that dread gibbet. Oh! Book of terrible majesty and child-like love, of sublimity that crushes the soul into awe, of beauty that melts the heart with rapture, you never shone more strangely beautiful than there, in the lonely cot of the Wissahikon, when you saved that murderer's life!
For – need I tell you.' – that murderer's life was saved! That widow recognized the finger of God – even the stern brother was awed into silence.
The murderer went his way.
Now look ye, how wonderful are the ways of Heaven!
That very night, as the widow sat by her lonely hearth – her orphans by her side -sat there with crushed heart and hot eyeballs, thinking of her husband who now lay moldering on the blood-drenched sod of Paoli, there was a tap at the door.
She opened the door; and – that husband living, though covered with many wounds, was in her arms!
He had fallen at Paoli – but not in death. He was alive; his wife lay panting on his breast.
That night there was prayer in that wood-embowered cot of the Wissahikon.
Lippard had a profound reverence for those noble Preachers of the Gospel who carried their religion into the battle-field, and who not only ministered consolation to dying soldiers, but could wield a stout sword in their country's defense.
ЛЕГЕНДА ПРО БІБЛІЮ З ВІСАХІКОНУ
Саме тут, на лоні незайманої віссахіконської природи, у день битви, коли полуденне сонце просвічувало через густу крону дерев, двоє чоловіків зустрілись у смертельному поєдинку. Вони зчепились у нещадній боротьбі поблизу скелі, яка, наче гігантська руїна первісного світу, підносилась щонайменше на сотню футів над темними водами Віссахікону.
Чоловік з похмурим виразом обличчя і ще похмурішим сірим поглядом, що палав нещадним вогнем, мускулистий фігурою, одягнений у блакитний мисливський сюртук Революції, - це солдат Війни за незалежність на ім’я Варнер. Його брат був убитий минулої ночі під час Різанини в Паолі. Інший чоловік, з довгим чорним волоссям, що спадало на його смертельно бліде обличчя, був убраний у напіввійськову форму емігранта торі. Це був убивця у Паолі на ім’я Дебні.
Вони зустрілись тут, у лісах, випадково, тож бились не за допомогою меча чи рушниці, а використовуючи довгі і смертоносні мисливські ножі, які спалахували на світлі, обертаючись, сплітаючись, викручуючись на фоні зеленої буйності.
Нарешті торі програв. Повалений на траву і придавлений коліном солдата; занесений над ним ніж тремтів на світлі, темно-сірі очі пророкували загибель.
«Пощади! Я здаюсь! – задихався торі, адже коліно тиснуло йому на груди. – Пощади мене, я здаюсь!»
«Мій брат, - мовив солдат Патріотів тихим, низьким від убивчої ненависті голосом. - Мій брат просив пощади в ніч Паолі, а коли він хапався за твої ноги, ти вдарив його цим ножем в серце! Я покажу тобі пощаду!»
Він підняв руку для удару, а зуби стиснув від жахливої відрази. На мить він завагався, тоді зв’язав руки торі, стрімко підтягнув його до краю скелі і тримав, тремтячого, над безоднею.
«Помилуй! – зітхнув торі, і збліднув, побачивши, як глибочіє знизу жахлива пучина. – Помилуй! Я маю дружину, дитину, пожалій мене!»
«Мій брат також мав дружину і двох дітей. Вранці після ночі Паолі та жінка стала вдовою, а діти – сиротами! Чи може ти хочеш піти попросити за своє життя у тієї обездоленої і її сиріт?»
Цю пропозицію, яку зробив солдат, глузуючи від огиди, нажаханий торі прийняв з цілковитою серйозністю. Він попросився до вдови і її дітей, щоб, благаючи за своє життя, викликати жалість. Після недовгих серйозних роздумів солдат Патріотів погодився; він затягнув мотузки на руках торі ще тісніше, витяг його знову на скелю і повів у нетрі. На очі натрапила затишна хатина, що затаїлась серед дерев.
Вони увійшли до помешкання. Там, поряд із занедбаним вогнищем, сиділа вдова і її діти. Це була поважна жінка, її обличчя змарніло від переживань, погляд був глибоким і похмурим, а чорне волосся оточувало плечі скуйовдженими пасмами.
Поруч сидів чорноволосий хлопчик близько шести років; з іншого боку – на рік молодша дівчинка, зі світлим волоссячком і блакитними очима. Старий, священний томик Біблії лежав розгорнутий на материних ногах.
Зблідлий торі звалився на коліна і зізнався, що він той, хто жорстоко вбив її чоловіка в ніч Паолі, тепер вимолює своє життя, що знаходилось в її руках.
«Змилуйтесь наді мною заради моєї дружини і дитини!»
Він надіявся, що його жалібний стогін досягне серця вдови, але жоден проблиск співчуття не пом’якшив її смутне обличчя.
«Господь Бог розсудить нас. – сказала жінка холодним, байдужим голосом, який скував серце вбивці. – Подивіться! На моїх ногах лежить Біблія. Я загорну її, тоді хлопчик розгорне і навмання вкаже рядок, і так ми вирішимо, жити тобі, чи померти».
Це було незвичайне рішення, спровоковане цілковитою вірою в дикі і сумнівні забобони минулих часів.
Деякий час смертельно блідий торі стояв на колінах, охоплений роздумами. Тоді він невпевнено висловив свою згоду.
Звівши свої темні очі до небес, мати благала Отця направити перст сина; вона загорнула Біблію, передала її хлопчику, щоки якого наливалися багрянцем кожен раз, коли він дивився на вбивцю свого батька.
Він взяв Біблію, розгорнув її на довільній сторінці, і вказав пальцем на віршований рядок.
Запанувала тиша.
Солдат, який присягнувся помститись за смерть брата, стояв із розширеними у подиві очима і розкритим ротом.
Обвинувачений все ще перебував на колінах, його обличчя знебарвилось, наче глина, і він відчував, як серце підскакує до горла.
Чітким, впевненим голосом вдова зачитала рядок із Старого Заповіту; він був коротким, але жахливим:
«Ця людина помре!»
Стережіться! Брат пригнув вперед, щоб всадити ніж у серце вбивці, але торі, будучи зв’язаним, припав до ніг вдови. Він благав про ще один шанс, який мала дати дівчинка, дитя п’яти років, із золотим волоссячком і усміхненими очима.
Жінка погодилась, запанувала моторошна пауза.
З веселощами у погляді, не усвідомлюючи своїх дій, малеча розгорнула Біблію, яка лежала на материних колінах, повернула усміхнене обличчя і вказала на рядок.
Гнітюча безмовність ставала все нестерпнішою.
Лише глибоке дихання брата та надірвані зітхання убивці порушували цю тишу. Вдова та темноокий хлопчик затамували подих.
Ця ще несвідома маленька дівчинка перейняла благоговійний страх безмовності свого оточення; вона стояла бездиханно, відвівши погляд вбік і тримаючи маленькі пальчики на доленосному рядку.
Нарешті, набравшись мужності, вдова опустила погляд на сторінку і зачитала. Це був уривок з Нового Заповіту.
«Полюби ворогів своїх».
Ох! Це був грандіозний момент!
О велична Божа Книго, на чиїх страшних сторінках ми бачимо, як Іов розмовляє з Єговою, як Ісус чекає коло криниці в Самарії чи мандрує хвилями темного Галілейського моря. О велична Книго, палаючі в цю ніч вогні дому цієї вдови, слава цеха ремісника – палають там, де не виникає світ, щоб подивитись на останню ніч його ув’язнення в камері, освічуючи шлях до Бога навіть через страшне повішення. О Книго надзвичайної величі і щирої любові, піднесеності, що ввергає душу в благоговіння, краси, яка в захваті розтоплює серця, ти ніколи не сяяла більшої незвичності красою, ніж тут, в самотній хатині Віссахікону, коли зберегла життя убивці.
Я хочу сказати, що життя цього душогуба було врятоване. Вдова впізнала указ Бога; навіть суворий брат благоговів у мовчанні.
Убивця пішов своєю дорогою.
Погляньте, які прекрасні шляхи Царства Небесного!
Тієї самої ночі, коли вдова сиділа у самотнього вогнища, з тугою на серці і гарячими очима, а її сироти коло неї, і думала про свого чоловіка, який тепер лежав у насиченій кров’ю землі Паолі, пролунав стукіт у двері.
Вона відчинила – перед нею стояв її живий, хоча і рясно вкритий ранами, чоловік.
Він пав у Паолі, але не на смерть; дружина задихалась риданнями на його грудях.
Тієї ночі вкриту лісами Віссахікону хатину освятила молитва.
Ліппард глибоко поважав тих священнослужителів Євангеліє, які принесли свою релігію на поле бою, і які не тільки служили розрадою помираючим солдатам, але і володіли мечем для захисту своєї країни.
НАЙКРАЩИЙ ПЕРЕКЛАД НА ЦЕЙ ЧАС (29 березня 2017)
|
|
|
Post by Vlada Demianchuk IM-23 on Mar 30, 2017 20:01:30 GMT
Дем'янчук Владислава (2 курс), ІМ-23, Ліппард, "A funny incident", p.13
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Mar 30, 2017 20:04:43 GMT
Дякую!
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 16, 2017 20:01:01 GMT
Sophia Kozlova IM-21
THE VALLEY OF THE BRANDYWINE
There is a rhythmical beauty about this little thing, the closing paragraph of "The Globe, the Sun, and Rosy Cross" in the story of "Adonai," in "The White Banner" —from which the foregoing extracts are also taken: And as the Face of the Master shone from the mountain top upon the kneeling throng —that throng composed of the Seers and Prophets and Believers of all ages—His hand was outstretched and this symbol was seen in the sky, hovering above the American Continent— A dark globe, a white cross, and rising sun—the dark globe tinted with golden rays, and the white cross blushing in the rosy light. And this Song arose — "Rejoice! A Spirit moves the globe, and its pulsations echo in the hearts of all true men! "Rejoice! They have killed him whom we loved— they have sealed his grave —but rejoice, for now we know that he is risen indeed. "Man, torn and suffering, lift thy head. "Lift thy head, for lo ! a Face approaches and a Hand is beckoning. "Rejoice! The Master comes." Washington sleeps in Mount Vernon, and Adonai in the Catacombs, but — The globe, the cross, and sun are yet in the sky, and the globe is bright, and the cross is rosy, with the fast coming Day Lippard looked upon scenery, especially when it was hallowed by Revolutionary memory, with the eye of an artist. Gaze along this meadow, embosomed in the foliage of a lovely valley, gemmed with orchards and sparkling with a stream of clear, cold water. There is sunshine upon the tops of the trees and shadow all around. From clusters of forest trees gray stone walls are visible—the walls of peaceful homes, protected by the solitude of this world-hidden valley. Is it not one of those scenes which speak to the soul of quiet, peace, unutterable peace, and mock the petty greatness of wealth, the swelling vanity of ambition, to scorn? And this peaceful valley, secluded from the world, shut up in its own loveliness, will soon be rich in graves. There will be cold faces in the light of a setting sun; the grass will be wet with a bloody rain; the stream crimson. And this will be ere the blossoms on yonder trees have ripened into fruit. For it is the valley of the Brandywine. There is a house of dark-gray stone standing in a sort of rural majesty at the eastern extremity of a smooth, green lawn. To the north and to the south, from this mansion, spread the tenements of a quiet town, whose gables peep from gardens and orchard trees. Upon the roof of the stone mansion lingers the last ray of the June sun, and not a breeze is there to shake the white blossoms from the boughs or stir into motion the smooth verdure of the lawn. Ere these trees are touched by winter, yes, as they are clad in the rainbows of autumn, there will be some hundreds of dead bodies stretched in horrible confusion over this lawn in all the grotesque shapes of sudden and violent death. For the mansion is Chew's House, and the village is called Germantown. The same tender love of nature discloses itself in the following. There is some of Lippard's sly, quaint humor about it, too.
Долина Брендівайн Існує певна ритмічна краса у цьому маленькому творі, завершальному розділі «The Globe, the Sun, and Rosy Cross» оповідання «Adonai» у виданні «The White Banner» з якого також взяті вищезгадані уривки: «Тож, коли Лик Господній сяяв з вершини гори на натовп, що схилив коліна, — натовп, що складався з Провидців, Пророків і Віруючих різного віку, — рука Його була простягнута, і у небі було видно цей символ, що парив над усім Американським Континентом, — темна куля, білий хрест і сонце, що сходить — темна куля, залита золотим промінням, і білий хрест, що червонів у рожевому світлі. І виникла ця Пісня: «Радіймо! Бог Землю обертає, його відлуння в серці щирого лунає! Радіймо! Кого любили ми, вони убили, — його могилу запечатали вони — але радіймо, бо ж знаємо ми нині, що дійсно Він воскрес. Людино, змучена й страждаюча, ти голову свою угору підійми. Підійми ж голову свою, бо Лице Господнє наближається, і Рука кличе. Радіймо! Господь йде!» Вашингтон упокоївся в Маунт Верноні, Господь же – у печері, але куля, хрест, і сонце ще в небі, а куля яскрава, і хрест ще рожевіє, і швидко наступає День. Ліппард дивився на пейзаж очима митця, особливо якщо він був освячений революційною пам’яттю. Вдивіться в цей луг, оточений зеленню прекрасної долини, усипаний фруктовими садами, виблискуючий потоком чистої, холодної води. На верхів’ях дерев видно сонячне проміння, довкола них - густа тінь. З-за скупчень дерев видніються сірі кам’яні стіни — стіни мирних домівок, захищених відокремленістю цієї схованої від світу долини. Хіба це не один з тих пейзажів, що промовляє до душі про тишу, спокій, невимовний мир та висміює нікчемну велич багатства, зневажає пихату марноту честолюбства? І ця мирна долина, відокремлена від світу, замкнена у своїй власній чарівності, скоро буде вкрита могилами. У світлі сонця, що заходить, лежатимуть холодні обличчя; трава буде мокрою від кривавого дощу; збагряніє струмок. І відбудеться це перш ніж суцвіття на тих деревах дозріють до плодів. Бо це долина Брендівайн. У східній частині гладенької зеленої галявини, у свого роду сільській величі, стоїть будинок з темно-сірого каменю. На північ і на південь від цього маєтку простяглися оселі тихого міста, фронтони яких визирають з-за дерев фруктових садів. На даху кам'яної оселі затримується останній промінь червневого сонця, немає ані єдиного подиху вітру, що може сколихнути біле цвітіння з гілки або привести в рух легку зелень на галявині. Перш ніж до цих дерев доторкнеться зима, так, тільки-но вони зодягнуться в різнобарв’я осені, на цій галявині лежатимуть витягнуті в жахливій мішанині сотні мерців в усіх гротескних формах раптової та насильницької смерті. Бо цим маєтком є Chew's House (Будинок Чу), а селище зветься Джермантаун.
Така ж ніжна любов до природи розкривається й у наступних рядках. У цьому також є і лукавий, тонкий Ліппардівський гумор.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 16, 2017 20:23:19 GMT
Anastasiia Ihnatieva ІМ-21
Death of his wife But the prostration of the father – the brother – was not enough. Only one joy remained, blooming in his desolate soul like a flower in a wilderness. That must be crushed. His wife, who had been failing in health for some time, was placed upon her dying bed, and the ghastly form of Consumption stood by its side. This was in June, 1851. Lippard had suffered griefs before under which many a man would have reeled to the earth. He had lost his father and mother; he had seen two of his buried the sweet blossoming hopes of his household. He had survived these terrible allotments of fate, and still had something of cheerfulness and buoyancy about him, when the destroyer again comes, and ruthlessly tears away the last affection that clung like the soft tendrils of a vine about his withered heart. “His household gods lay shivered round him.” And from the midst of this wreck, we can imagine him looking upon the dreary waste of the past, and straining into the future that stretched before him, “dark and rainy”, no longer the promised land of a chivalric ambition, but a joyless desert, in which hope was to be blotted out and memory a curse! It is surprising to those who knew Mr. Lippard that this gigantic sorrow did not drive him mad upon the spot. That his mind was momentarily affected by it we have no doubt. His grief so swallowed up every other faculty, that reason for the time must have tottered on its throne. At the funeral, this aberration manifested itself in a startling manner. The distracted husband seated himself by the side of the coffin and drummed listlessly upon the lid while the services were progressing at his house. He could never recollect the occurrence when told of it by others. To those who have experienced the prostrating effect of great grief the phenomenon is easily explained. What his feelings must have been when, standing beside the grave, he saw the beloved remains of his wife lowered out of his sight into the cold and relentless earth, who can describe! And then came the morrow – and he was alone! How sweetly (because naturally) these touching lines from an old epitaph portray the utter despair of a mind like his upon the morrow – and alone. “Have you felt a spouse expiring In your arms before your view; Watched the lovely soul retiring From her eyes that broke on you? Did not grief then grow romantic, Raving on remembered bliss? Did you not, with fervor frantic, Kiss the lips that felt no kiss From that gloomy trance of sorrow, When you woke to pangs unknown, How unwelcome was the morrow. For it rose on you alone!"
Смерть його дружини Але на смерті батька (згодом брата) все не закінчилося. Лише одна радість залишилася квітнути у його відчуженій душі, як та квітка в пустелі. Її неодмінно зруйнують. Його дружина, яка хворіла деякий час, лежала на смертному одрі, а безжальні сухоти стовбичили по інший бік ліжка. Трапилося це в червні 1851. Ліппард зазнав такого горя, яке зламало б не одну людину. Він втратив своїх батька й матір; на його очах поховали дві солодкаво-квітучі надії родинного добробуту. Бідолаха пережив ці моторошні дарунки долі, але все ще залишив у собі крихту бадьорості й життєрадісності, і ось згубник знову приходить і безжально шматує останню іскру любові, яка немов вчепилася за сухі завитки виноградної лози до його зів’ялого серця. Його надії на сімейне щастя лежали навколо розбитими вщент. І в розпалі цієї злободенності можемо уявити, як він дивиться на безрадісно розтрачене минуле, підводячи погляд на майбутнє, що видніється – «похмуре і дощове», уже не обітована земля лицарського честолюбства, а скорботна пустеля, у якій надію мали спопелити і примусити запам’ятати це прокляття. Здається дивним для тих, хто знав пана Ліппарда, що цей невичерпний смуток не звів його з глузду. Те, що його світогляд умить постраждав, є безсумнівним. Його печаль із такою силою поглинула кожну іншу частинку його сутності, що в той момент йому мало не відібрало розум. На похоронах це затьмарення розуму проявилося в дивакуватій поведінці. Чоловік, який збожеволів, сидів самотньо по один бік від труни і байдуже тарабанив, поки в його будинку проводилося служіння. Він ніколи не міг відтворити те, що відбувалося, коли хтось починав про це говорити. Для тих, кого коли-небудь вражала токсична дія великого горя, це явище було легко пояснити. Що ж він відчував, коли, стоячи біля могили, побачив, як труп його люблячої дружини опускають у холодний, невблаганний ґрунт, хто ж спроможний описати! А потім настав інший день, а він – загублена душа. Як чуттєво (тому що щиро) ці зворушливі рядки зі старої епітафії змальовують увесь той відчай прийдешнього дня… і самотність. “Чи є тобі відомим те чуття, Коли дружини плоть земна, В руках твоїх на вік зникає, Чи бачив милу душу, що щезає В її очах, що зупинились на тобі? Чи не смуток виріс то фатальний, Й заревів над щастям пам’ятним? Чи не з щирим ти запалом, Цілував уста, що вже не відчували , І в гнітючій безодні скорботи, В час пробудження в муках незнаних, Як нестерпна та днина грядуща, Бо ж застала тебе без рідні!”
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 17, 2017 17:53:18 GMT
Yerzhykevych Olena, IM-21
Lippard's style A great deal has been objected to Lippard's style of writing. We approach this subject not to meet any prevailing wholesale objection, for none such now exists. The critics, before Mr. Lippard's decease, gradually became accustomed to the peculiarities of his style. Though they never pardoned him his so-called transgressions against the canons of rhetoric, they suspended their ferocity by degrees in deference to the undoubted genius which they could not wholly deny to his writings. But there may be some persons who have been frightened away from him by these critical spooks and bugbears. For such we have a word. Lippard's style was original. All writers of genius are more or less distinguished by styles of their own. A man may learn much — very much — from the accepted models of style — Johnson, Addison, Irving, etc. No well-educated man is unacquainted with one or all of these; and any man, whatever his natural endowments, can not but be benefited by their acquaintance. This, of course. But when a man happens to be born with an individuality throbbing in his brain, burning at his heart, as Lippard was, how, in the name of common sense, can we ask him to cast himself in the mold of the old elegant stylists of literature? Lippard's mission was not to sit in high judgment upon other literary men, like that of Johnson; nor was it, like Addison, to paint with soft pencil the graceful amenities of life; nor, with Irving, to revive the quaint humors and oddities of Knickerbocker times. He was called by Nature for a far different purpose. It was his business to attack social wrongs, to drag away purple garments and expose to our shivering gaze the rottenness of vice — to take tyranny by the throat and strangle it to death. It was no dainty task. It was not to be approached with the mincing step and mouthing compliments of a carpet knight. He needed weapons for the work, and he found them without hunting. The same head which furnished the ideas furnished just the very words to print them in. The idea was the sovereign; the word but subject. He sat down to paper because he had something to say. He wrote from his fullness — not from his emptiness. His mind was a reservoir – always running over. He did not have to pump it full — by the slow cudgeling of the brain — before others could be supplied. His words were only the grooves and channels in which his thoughts found their way to the great popular heart — not the fertilizing streams themselves. His style, though he only used it and dismissed it as a mere tool to work with, is still redolent of beauty — as styles — and nothing else. We illustrate with a few passages, picked almost at random, from his writings. Is not this a fine piece of word-painting?
Стиль Ліппарда Ліппардів стиль письма багатьом не припав до душі. Ми підступаємо до цієї теми не для виявлення всюдисущого невдоволення, оскільки такого просто не існує. З часом критики звикли до особливостей манери письма пана Ліппарда, перш ніж він попрощався з життям. Хоча вони ніяк не пробачили йому так звані злочини проти канонів риторики, однак поступово втамували свою лють на знак неосяжної поваги до безперечного таланту, який незмогли повністю заперечити в його творах. Проте можуть зустрітися й такі особи, котрих відлякали погрозливі примари та страховиська. Для таких нам є, що сказати. Ліппардів стиль був самобутнім. Всі талановиті майстри слова більшою чи меншою мірою відомі саме завдяки власним манерам письма. Людина може дізнатися багато, надзвичайно багато, від загальноприйнятих моделей стилю – Джонсона, Еддісона, Ірвінга і т.д. Навіть особа з недостатнім багажем знань, котра не є знайомою хоча б з одним митцем чи з ними усіма та будь-яка інша, незалежно від своїх природних здібностей, не в змозі не насолодитися їхнім товариством. Це, безсумнівно. Але коли людина буває народиться з особливим трепетом думок, палаючим серцем, саме, як у Ліппарда, тоді, як в ім’я здорового глузду, ми можемо благати її виступити в формі старих витончених стилів літератури? Місія Ліппарда полягає не в тому, аби гостро критикувати інших літераторів, як Джонсон, також не як Еддісон, аби малювати м’яким олівцем витончені радості життя, теж не як Ірвінг, щоб воскрешати химерні витівки та дивацтва часів Кнікербокерів. За покликом серця, він призваний для зовсім іншої мети. Його місією було викривати соціальну кривду, зривати пурпурні вбрання та оголити нашому збентеженому погляду гниль пороку – брати тиранію за горло та душити до смерті. Це не була примхлива ціль. До неї не можна було підступити манірним кроком і з гучними компліментами придворного вояки. Для роботи він потребував зброю і він її знайшов, навіть, не вдаючись до пошуків. Той же ум, що сповивав митецькі задуми, впорядковував й ті поетичні рядки для виходу в світ. Володаркою була ідея, слово – підвладне. Творець сів за перо, бо йому було, що сказати. Він писав з рясноти своїх думок, а не з дріб’язковості помислів. Його розум був скарбницею, котра завжди переповнена. Йому не потрібно було збагачувати її, повільно виношуючи думки, перш ніж задуми нахлинули б на нього. Слова його не були живильними потоками, а лише рівчаками та каналами, крізь які думки знаходили свій шлях до величної народної душі. Манера письма, якою він лише послуговувався та до якої ставився як до простого інструменту творіння, і досі зберігає духмяність краси, з поміж стилів, і ніщо інше. Ми демонструємо це кількома уривками з його творів, обраними майже навмання. Хіба це не прекрасна деталь образного опису?
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 8:33:42 GMT
Katia Kuz'mych, FL - 21
The Poor Man. By Lippard
One day a Rich Man came to a Poor Man, who stood talking by the roadside.
It was where a fountain, gushing from the rocks and half-shadowed by vines, sprinkled coolness upon the heated dust and sent low music upon the evening air.
The Rich Man was clad in fine apparel : a diamond shone above his young forehead amid the curls of his chestnut hair. He might turn his eyes to the right, and behold swelling hills dotted with flocks of sheep and herds of oxen. These were his own. To the left, and see white and black men toiling in the harvest of that fruitful land. The toiling men and the harvest were alike his own. Gazing to the west, where the last flush of day lingered over the white dome of a palace, he might feast his eyes with the prospect of long lines of slaves, who spread before the portals of that palace, bearing vessels of silver and gold in their hands. And this palace, these slaves, these stores of gold —all were his own.
For he was a Rich Man. The jewel that gathered the folds of his robe across his young breast was worth the life-long labor of a hundred slaves.
And the Poor Man who stood talking by the roadside was clad in the coarse garments of toil. The landscape before him was very beautiful —golden harvests blooming in the lap of emerald valleys — streams of silver winding from the light into the shadow, and from shadow into light again— a great palace lifting its white dome into the sunset heaven from amid a grove of palms — and yet the poor man could not call one inch of ground his own. He knew not where to lay his head. The coarse garments which covered him, the rude staff in his hand — these were all his possessions.
He was a wanderer upon the face of the earth.
And he stood in the midst of a throng of men who listened to him with earnestness, and hung upon every word as though every word was life or death to them. They were all poor men —the very poorest of the poor; some clad in rags, and not a few crippled by disease, or pitiful with blindness, or miserable to look upon with their leper's sores.
And the accents of the Poor Man's voice held every ear, and those who were not blind looked earnestly into his eyes, and one, half-kneeling on a solitary rock, regarded with mute wonder —a kind of dumb adoration — the white forehead of the Poor Man.
For the face of the Poor Man, with its flowing hair covered with dust, and its sunburnt cheeks touched by the trace of thought, or time, or hardship, was a face that won you to it with peculiar power, and made you wish to look upon it forever, and mark the strange light of its eyes, and note the smile which hung about its lips.
There was, in truth, a strange Power upon that face.
The Rich Man drew nigh with steps at once languid and eager, with a manner at once impetuous and full of dignity. His fair face, and perfumed hair, and jeweled robes were terribly contrasted with the rags and lameness, the disease and leprosy, which encircled the Poor Man. Still he drew nigh. He was won by the face of that Poor Man. May be he had heard of him before; may be some story of a wondrous power wielded by this Poor Man hail reached the ears of the Rich Man. However, he drew nigh, and quickened his steps as the accents of the Poor Man's voice trembled through the silence of the evening hour.
The Rich Man sighed. He pressed his hand to his fair forehead. With all his wealth, his lands and slaves, his harvests and his palaces, he was not at peace with himself. He felt his bosom devoured by a gnawing restlessness. Still he was not at peace ; for he sighed and pressed his hand to his brow and shuddered within his robes of price.
He was unhappy.
Quickening his footsteps he drew near the Poor Man, brushing his fine linen against the beggar's rags, and with his gaze fixed upon the dilating eyes of the Poor Man, his ear enchained by every sound that fell from the Poor Man's tongue.
A word rose to his lips. He could not choke it down. And yet that word was " Master !"
He felt that the Poor Man, clad in the humble garb of toil, and with no place to lay his head, was his Master ! This Poor Man, encircled by rags and lameness; by the cold eyeballs of blindness, and the distorted faces of leprosy, was the Master of the Rich Man, who could call the lives of a thousand slaves his own.
This he felt; and the word " Master" rose to his lips.
Thrusting himself into the miserable circle, he joined his hands and said in a tremulous voice —
" Master ! What shall I do to inherit eternal life ?"
It was in these words that the burden of his soul found utterance. It was as if he had said, What shall I do to be at peace with myself, and while I live, and at the hour of my death to have a hold on Immortality ?
The Poor Man raised his eyes. They were touched with a gleam of divine sadness. He looked first upon the face of the Rich Man, then upon the wide harvest fields, and the herds of cattle, and the white palace with slaves thronging before its portals —and last of all upon the crowd of miserable men who were gathered near him.
It was a painful contrast.
For a moment the Poor Man did not reply. He raised his eyes to the sunset sky, and his face was invested as with the blessing of God embodied in sunset rays.
All the while the Rich Man awaited in the anxiety of undisguised suspense the words of the Poor Man.
At last he spoke :
" Sell all thou hast and give to the Poor .'"
And at these words the throng of miserable wretches looked up in wonder, and the Rich Man retreated backward and bowed his head as suddenly as though some one had smote him on the forehead.
" Sell ALL, thou hast and give to the Poor .'"
It was as though he had said —
You have a palace, Rich Man. Let its luxurious chambers be tenanted by the blind, the halt, the famine-stricken, who now surround me. You have lands. Rich Man. Divide them among the white and black slaves who now gather your harvests with the labor of hopeless bondage and baptize their hard-earned food with bitter tears. You have herds of oxen. Rich Man, and flocks of sheep upon every hill. Let the fleece of your sheep clothe these naked ones ; let the flesh of your beasts give these starving ones some nourishment, some life. Sell all thou hast and give to the Poor, for the Poor are as much the children of the great family of God as you are, as much entitled to his fruits, his air, his lands, as you are ; with as holy a right to peace in this world, immortality in the next, as yourself.
And as the Poor Man spoke, his face lighted up with a serene glory, and with the sweetness of his accents there was mingled a strange tone of Power.
But the Rich Man recoiling from the light of his eyes — frightened by the very simplicity of these words, which said so much in so brief a compass — turned sadly away, and went down the hill-side, now raising his eyes to gaze upon his great possessions, now burying his face in his trembling hands.
But the Poor Man remained near the fountain by the roadside, talking to the blind, and the lame, the slave in rags and the leper clad in sores, who gathered near him and felt the light of his eyes, while the accents of his voice penetrated their souls.
Thus it is over all the world, in all ages, among all People.
The Rich Man goes down the hill, full of restlessness, yet gazing earnestly upon his great possessions.
The Poor Man remains upon the roadside talking to the outcasts of all the world, and telling them of their right to Peace in this life and Immortality in the next.
« Бідняк »
Одного разу Багатій , побачивши Бідняка, який стояв на узбіччі дороги і про щось розповідав, підійшов до нього.
Це було там, де фонтан, що виривався зі скель у напівзатінку лози, розсипав прохолоду над розігрітою землею і наповнював вечірнє повітря тихою музикою.
Багатій був одягнений у прекрасні шати: діамант сяяв над його молодим чолом серед завитків каштанового волосся. Подивившись направо, він міг би помітити возвеличені пагорби , усіяні стадами овець і волів, які були його власністю. Зліва - побачити білих і чорних чоловіків\мужів, посилено працюючих над урожаєм цієї плодючої землі. Як робітники, так і урожай належали йому. Подивившись на захід, де останній відблиск дня затримувався над білим куполом палацу, його очі переповнювались захватом від краєвиду і рабів, які ніби розросталися серед кварталів цього палацу, несучи посудини зі срібла та золота у своїх руках. І цей палац, і ці раби, всі запаси золота - все це його володіння.
Тому що він був Багатієм. Коштовність, яка збирала складки його одягу на молодих грудях, була здобута ціною довічної праці сотень рабів.
Бідняк, який стояв на узбіччі дороги, розмовляючи, був одягнений у грубуватий робочий одяг. Пейзаж перед ним відкривався неймовірний : золоті врожаї, які переплітались у обіймах цвіту смарагдових долин; потоки срібла, що вилилися зі світла у тінь, і знову з тіні у світло; великий палац, який возвеличує свій білий купол у небеса. Та все ж Бідняк не зміг назвати ні один дюйм цієї землі своїм власним. Він не знав, куди подітися. Одяг, який закутував його від світу, та грубий посох в руці - все це було його надбанням.
Він мандрував по всій землі.
Бідняк стояв посеред натовпу людей, які слухали його дуже уважно, зупиняючись на кожному слові так, ніби це слово було для них життям або смертю. Всі вони були бідними, найбіднішими з найбідніших. Деякі були одягнені в лахміття, деякі покалічені хворобою , інші ж мали жалюгідний вигляд від сліпоти, решта просто нещасні.
Мова Бідняка долинала до кожного, а ті, що не були сліпими, щиро дивилися йому у вічі, і один, стоячи на колінах, з німим подивом і бездумним захопленням споглядав на біле чоло того самого Бідняка.
Його обличчя, з розпущеним волоссям, вкрилося пилом, і його загорілі щоки, зворушені думками, часом чи злиднями. Це було обличчя з особливою силою , яке змушує дивитися на нього вічно, збагнути дивний блиск очей, помітити усмішку, що нависла на його губах.
Відверто кажучи, у його обличчі була помітна неймовірна сила.
Багатій повільно, але нетерпляче наблизився, і в його кроках була водночас палкість і гордовитість. Його прекрасне обличчя, ароматне волосся і одяг, прикрашений коштовностями, жахливо контрастували з ганчірками і кульгавістю, хворобою і проказою, які оточували Бідняка. Він підходив усе ближче, переможений поглядом Бідняка. Можливо, чув про нього раніше: може, це якась історія про чудесну силу, якою володів Бідняк, дійшла і до вух Багатія. Однак, він наблизився і пришвидшив кроки, коли голос Бідняка затремтів у тиші вечірньої години.
Багатій зітхнув. Він приклав долоню до свого світлого лоба. З усіма його багатствами, землями і рабами, з усіма врожаями і палацами він не був у гармонії із самим собою. Чоловік відчув, що у його грудях затаїлося якесь занепокоєння. Однак, тривога його не покидала. Зітхнувши, торкнувся рукою чола і здригнувся.
Він був незадоволений.
Прискорюючи кроки, він усе підходив, розправляючи свій чудовий льняний одяг, зовсім не схожий на лахміття Бідняка, і зустрівшись поглядом з розширеними очима Бідняка, чув кожен звук, що долинав з його уст.
Ось що він відчув, і слово "Вчитель" мимоволі зірвалося з уст.
Він відчував, що Бідняк, одягнений в скромне робоче вбрання, був його Вчителем! Ця бідна людина у лахмітті та з кульгавістю, холодним поглядом очей і спотвореним обличчям, була Вчителем\ Настановником Багатія, який міг назвати життя тисячі своїх рабів його власними.
Він відчував це, І слово «Вчитель» піднялося до його губ.
Скутий власною жалюгідністю, він склав руки, неначе в молитві, і тремтячим голосом промовив:
«Учителю, Що мені зробити, щоб успадкувати вічне життя? »
Після цих слів ніби камінь з душі впав. Тоді вони набули зовсім іншого значення: «Що мені робити, щоб бути в злагоді з самим собою поки я живу, і щоб в годину моєї смерті отримати безсмертя ?»
Бідняк підняв очі. Їх торкнувся блиск божественної печалі. Він подивився спочатку на обличчя Багатія, потім на широкі поля жнив, стада худоби , натовп і білий палац з рабами, та в останню чергу на купку жалюгідних людей, які зібралися просто біля нього.
Це був болючий контраст.
Бідняк не дав жодної відповіді. Він підняв очі до небес, і його обличчя було благословенне Богом, коли наступили сутінки у променях сонця.
Весь цей час Багатій у страху чекав на відповідь Бідняка.
Нарешті він промовив: «Продай все, що маєш, і віддай бідним».
І в цих словах натовп бідолах здивовано підняв голову догори, і Багатій, зробивши крок назад, несподівано нахилив голову, наче хтось ударив його по чолі.
«Продай ВСЕ, що ти маєш і віддай бідним».
Це зазвучало начебто: «Ти володієш палацом, Багатіє. Нехай його розкішні покої будуть орендовані сліпими, кульгавими, голодуючими, які тепер оточують мене. У тебе є земля. Ти – багата людина. Розділи їх між білими та чорними рабами, що у ярмі безвиході збирають твої врожаї та поливають тяжко зароблений харч гіркими сльозами. У тебе, Багатіє, є стадо волів і овець на кожному пагорбі. Нехай твоя вівця одягне цих оголених, нехай плоть від твоїх звірів дарує цим голодуючим якусь їжу, якесь життя. Продайте все, що Ти маєш , і віддай бідним, бо бідні - такі ж діти великої родини Божої, як і ти, так само багато наділені плодами, своїм повітрям, своїми землями. Як святим дається право на існування в цьому житті і безсмертя в наступному, так і право на самого себе».
І коли Бідняк заговорив, його обличчя освітилося безтурботною славою, і солод його голосу змішався з дивним тоном Сили.
Але Багатій відсахнувся від світла його очей, злякавшись простоти цих слів, сумно пішов і спустився до пагорба. Він підняв очі, щоб поглянути на свої великі володіння, тепер же ховаючи обличчя у тремтячих руках.
Але Бідняк залишився біля фонтану на узбіччі, розмовляв зі сліпими, кульгавими, з рабом в лахмітті і з прокаженним в ранах, які зібралися біля нього і відчували світло його очей, в той час як його голос проникав в їхні душі.
Так відбувається в усьому світі, у всі віки, серед усіх Людей.
Багатій спускається з пагорба, сповнений неспокою, і все ж пильно дивиться на свої великі володіння.
Бідняк залишається на узбіччі, розмовляє з відлюдниками всія світу, і розповідає їм про своє право на існування в цьому житті і безсмертя в наступному.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 8:35:06 GMT
Iryna Mudryk ІМ-21
VAULTS OF THE CATACOMBS. A City of the Dead, sunken far beneath the feet of millions!
While Rome palpitates on the surface, like the great heart of the Living World, here, beneath the throbs of that voluptuous heart, lies the skeleton-heart of a World of Shadows. Above smiles Rome, with St. Peter's on her breast—below, brood the Catacombs, the Ghostly Rome—with the dead of eighteen centuries sleeping in the shadows. It is a fearful thing to walk here by the light of a lamp, which grows dim and palo as it encounters the charnel breath of the dead ages. To leave the gay city, whose pavement stones beat with the tread of a thousand and a hundred thousand feet, and, lamp in hand, pass through the mouth of this great cavern into a Ghostly World — have you the courage ? Above you the gorgeous sky of Italy ; around you vines and blossoms, nothing but vines and blossoms wherever you turn your gaze; in the distance the great Colosseum, that silent Monarch of the dead centuries, and yonder the dome of St. Peter's rising into Heaven, so isolated in its awful glory —can you leave all this, and dive with me into Another World ?
Will you for a little while, leave the Rome of the Nineteenth Century, and descend with me those steps of eighteen hundred years, which end at last at the foot of a Cross, and near a Holy Sepulcher ? Take the lamp—cast one glance over the grand and beautiful Rome — inhale one breath of Paradise from this voluptuous Italian atmosphere — we pass into the darkness through this hill-side crevice—we are in another world. Listen ! Not a sound ; not even the echo of a sound. You never felt the meaning of the word Silence before. Listen once again, not with your ears, but with your heart. Hark ! The voices of the dead ages are speaking to your Soul ; not voices like the thunder, nor voices like the whirlwind's shout, but those " still, small voices," in whose tones you may also hear the voice of God.
It was a beautiful thing to see a wayworn and aged man stand up alone in the center of a Cavern, whose roof, vast and broken, resembled a leaden sky.
And near his feet, as he stood alone upon the summit of a rock, which rose from the shadows, crouched a little child, attired in garments of purple, his mild and lustrous eyes fixed yearningly upon the old man's face ; his hands, small and white and beautiful as marble, gently uplifted, as if in the act of prayer.
The old man was not altogether alone. True, he seemed alone, as, raised upon the rock, the dim light shone over his aged face, while all the rest of the vast cavern was wrapt in brooding shadow. But a hundred hearts were beating there, beneath that gloomy roof of rock. A hundred forms were kneeling there, upon that floor of stone. A hundred voices rose at once, and in one chorus, from that place of shadow, to the ear of God. Склепіння катакомб. A Місто Мертвих, давно затонуло під ногами мільйонів! У той час як Рим тремтить на поверхні, як велике серце живого світу, тут, під тремтінням того хтивого серця, лежить скелет-серце Світу Тіней. Над посмішками Риму, із Собором Святого Петра у своїй душі, нижче, навис над катакомбами, Примарний Рим з померлими у вісімнадцятому столітті, які сплять у тінях. Тут страшно ходити при світлі лампи, що тьмянішає і блідне, коли стикається з могильним диханням віджилих віків. Чи вистачить у вас сміливості, аби залишити безтурботне місто, бруківка якого утоптана ходою тисяч і сотень тисяч ніг, і, зі світильником в руці, пройти через гирло цієї величезної печери в Примарний світ? Над вам чудове небо Італії; навколо лози і квіти, і нічого, крім лоз і квітів, куди б ви не скерували свій погляд; вдалині великий Колізей, наче мовчазний монарх мертвих століть, і он там піднімається в небо купол Собору Святого Петра, що настільки відрізняється своєю величною красою - можете залишити це все і зануритися зі мною в інший світ? Ви залишите на деякий час Рим дев'ятнадцятого століття, і спуститеся зі мною на ті тисячу вісімсот років, які закінчуються зрештою, біля підніжжя хреста, і біля Гробу Господнього? Візьміть лампу – гляньте на великий і красивий Рим - вдихніть трохи Раю з цієї розкішної італійської атмосфери - ми переходимо в темряву через цю ущелину у схилі гори, ми в іншому світі. Прислухайтеся! Жодного звуку; нема навіть і відлуння звуку. Ви ніколи раніше не відчували значення слова «тиша». Прислухайтесь ще раз, не вухами, а серцем. Тс-с! Голоси померлих розмовляють з вашою душею; голоси, не як грім, голоси, ні як шум урагану, а ці «все ще, маленькі голоси», в тоні яких ви можете почути голос Бога. Це було прекрасно, побачити стомленого літнього чоловіка, який самотньо встає в центрі печери, склепіння якої, величезне та нерівне, нагадувало свинцеве небо. А біля його ніг, коли він самотньо стояв на вершині скелі, що виросла з тіні, присіла маленька дитина, одягнена у фіолетовий одяг, її незлобливі сяючі очі зупинилися мрійливо на обличчі старого; її руки, маленькі і білі і прекрасні, як мармур, обережно піднесла, наче під час молитви. Старий не зовсім був один. Насправді, він, здавався, самотнім, коли, піднявся на скелю, над обличчям старого сяяло тьмяне світло, в той час як решта величезної печери була оповита навислою тінню. Але там билося сто сердець, під цим похмурим склепінням скелі. Там сто постатей схилились на коліна, на тій кам’яній підлозі. Сто голосів піднялися відразу, і в одному хорі, з того місця тіні, полинули до Божого вуха.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 8:37:22 GMT
Demchuk Tania IM-22
His last illness His cough grew worse by slow degrees, and early in October he began to sink under it. The first serious eхhibition of the disease occurred at the house of one of his intimate friends — Mr. E. E. Barclay, the publisher, who resided at that time in South Seventh Street. He had been often in the habit of calling at his (Mr. B.'s) before his return home in the evening. On the occasion referred to he complained of being very unwell. Mr. and Mrs, Barclay very kindly attended to his wants, and in the morning, after a good night's rest, he returned in a carriage to his house in Apple Street, in company with Mr. B. Mr. Lippard had before this called on a physician and procured a vial of medicine, prescribed for an affection of the bronchial tubes ; but in general he had cared little for medical advice. At this crisis he began to look upon his case as more serious, and another physician was sent for to come to his house. He did so, and prepared a prescription for the liver complaint. Mr. Lippard insisted that he was suffering under that disease. He was confident of it, for the reason, among others, that his father died of the same malady. He took the prescription, but without any visible change. It is doubtful whether any medicine would have effected any good at that juncture. Lippard did little or nothing to assist the success of its operation. Above all things he needed perfect quiet ; but he could not be quiet, though his life were at stake, and he knew it. His mind could not endure the prisonhouse of silence enjoined upon a sick chamber. Numerous friends called upon him to inquire after his health, and liippard entered actively as ever into conversation with them. He would talk, discuss, and argue with all his old fiery vehemence of language and gesture. A friend relates an instance in which Lippard became fiercely engaged in one of these controversies. He spoke in a loud key, and his voice seemed for a few moments to be as powerful as formerly ; but the effort was too much for him. His frame reeled under it, and he was compelled to sit down from exhaustion. And when alone, his imagination wandered away into that wonderful region in which he so much loved to revel. He filled solitude with images. He lived over again,in fancy, the happy and better hours of the past, or he conjured up strange romances without any design of writing, but merely for his own mental gratification. He could have turned a hermit's cell into a place of enchantment. After about a fortnight's confinement to his house, he thought himself strong enough to venture into the open air. In company with Mr. Barclay, he rode out to the Lamb Tavern, in the outskirts of the city. He enjoyed the trip very much. He little thought that his next journey would be to the grave. He was never able to leave the house after the excursion to the Lamb Tavern. In a letter to Heman Burr, Esq., of New York, dated October 18,1853, we find this expression:" And I have not written, mainly because I did not wish to write ag loomy letter, and if I write the truth I can not write any thing but a gloomy letter. For my days are numbered, Heman, and 1 do not complain of it, but wish that it were well and safely over." ПЕРЕКЛАД Його кашель поступово погіршувався, і на початку жовтня хвороба поглинула його повністю. Перший серйозний прояв недуги трапився в будинку одного з його близьких друзів – Е.Е.Барклея, видавця, який на той час проживав на Південній, 7. Перш ніж повернутися додому, він часто скликав друзів на посиденьки. На одному з таких вечорів він скаржився на дуже погане самопочуття. Містер і Місіс Барклей дуже люб’язно зважали на його потреби, і вранці , після хорошого відпочинку, він повернувся в кареті додому, на Епл Стріт, в компанії Міс.Б. Містер Ліппард перед цим викликав лікаря і отримав флакончик, виписаний для лікування уражених бронхіол, але в загальному, він мало дбав про медичні поради. Під час цієї кризи він почав серйозніше ставитись до свого здоров’я, тому він звернувся до іншого фахівця. Лікар підготував рецепт від болю в печінці. Міс. Ліппард наполягав на тому, що він страждав саме від цієї хвороби. Він був впевнений в цьому,так як його батько помер за таких же обставин. Він взяв рецепт, але без будь-яких видимих змін. Навряд чи будь-які ліки могли б допомогти в той момент. Ліппард зробив дуже мало або й взагалі нічого, щоб досягти успіху в цій справі. В першу чергу йому потрібний був ідеальний спокій, але він не міг бути таким, хоча його життя було під загрозою, і він знав це. Його розум, ніби ув’язнений в камері нудьги, не міг витримати цього тиску мовчання. Численні друзі відвідували його, щоб дізнатися про його самопочуття, і Ліппард входив як ніколи активно в розмову з ними. Він хотів говорити, обговорювати і сперечатися з усією своєю пристрастю, мімікою та жестикуляцією. Друг розповідає історію, як Ліппард може шалено дискутувати, відстоювати свою думку. Він говорив у високому тоні, і його голос, здавалося, був настільки ж потужним як і раніше, але це вартувало багатьох зусиль. В нього підкосились ноги, і тому був змушений присісти від виснаження. Будучи наодинці, його душа бродила в тому чудовому районі, де він так любив бенкетувати. Спогади переповнювали його. Він знову бачив дитинство, щасливі і кращі моменти минулого, або ж викликав в уяві дивні романси без будь-якого наміру написання, а лише для свого власного розумового задоволення. Він з легкістю міг перетворити клітку відлюдника в місце чарівництва. Після двотижневого усамітнення вдома, він вважав себе достатньо сильним, щоб наважитися вийти на свіже повітря. У компанії з Містером Барклей, він виїхав в Ламб Таверн, на околицю міста. Ліппард вдосталь насолодився поїздкою. Але на мить задумався, що наступна його подорож може бути останньою. Після екскурсії в Ламб Таверн йому не судилося вийти з дому вже ніколи. В листі до Гемана Бара, містера з Нью-Йорку, датованого 18 жовтня 1853 р., ми знаходимо такий вислів: «Я не хотів писати похмурий, сірий лист, але якби я написав тобі правду, то він таким би вийшов. Мої дні злічені,Гемане, я не скаржусь на це, але хотів би, щоб все це якнайшвидше благополучно закінчилося».
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 8:40:32 GMT
Olia Tsiuman IM-23
HIS DEATH
Lippard's" ruling passion was strong in death." He wrote the story of " Eleanor," as we have seen, after he was stricken down with disease. The excitement and fatigue of composition were so great that his
physician prohibited indulgence in it. But Lippard's love of his darling occupation could not be suppressed. It took another shape. He procured drawing-paper, bound it in a book form, and sketched a story in pictures. He had an admirable, but uncultivated, talent for penciling. Among the sketches which a friend remembers who saw this pictorial tale, was one of Lippard's wife, which Lippard assured him was correct. He worked slyly at this last novel literary undertaking up to the very day before his death. He had completed, at that time, over twenty pictures —or, rather, series of pictures —each group of which answered the purpose, by an easy interpretation, of a chapter. He kept up the custom of rising every morning and dressing himself.He was not confined to his bed for twenty-four hours in succession.
Even on the eighth of February, the day before his death, he was out of bed and dressed as usual.
His death took place at about four o'clock on the morning of February 9th. He had been evidently growing worse through the night. The physician was in attendance until early in the morning, when he retired to snatch a few hours' sleep. Lippard, shortly before he left the room, asked him, " Is this Death?" alluding, probably, to some strange sensa-tion and the premonitory chill of dissolving nature. The doctor made some comforting remark, little suspecting how soon his patient was to pass into " another and a better world." A young lady residing near by was called in to see that the sufferer wanted nothing in the doctor's absence. It was during this time that Lippard died. She was supporting his head, and trying to adjust him in a more easy position, when he gave a' prolonged sigh—his breath seeming to leave him in a lingering expiration—and the strange mystery of death was solved !—the glass was no longer darkened—the other world was Ins world ! No longer need he say, with prophetic fervor " We see through a glass darkly, and dim shapes are moving there over the ocean of the other world.
" From distant darkness—see ! even from that vast and shoreless sea —white hands are lifted beckoning; yes, after all, 'tis only a barrier of frailest glass that separates the present from the other world. Against that frail barrier for ages the waves have been breaking, and their mur-murs have been to us whispers of eternal truth.
Переклад
Його смерть
Ліппардова пристрасть управління була сильною в смерті. Він написав твір «Елеонора»,як ми бачимо, після того як був вражений хворобою. Збудження і втома через твір були настільки великі,що його лікар заборонив йому будь – які привілеї. Але любов Ліппарда до його улюбленої справи не можливо було стримати. Воно прийняло іншу форму. Він добув папір для малювання, обгорнув ним книгу і зробив ескіз історії в картинках. У нього був чудовий , але не розвитий талант олівцем. Серед друзів ,хто бачив і пам’ятав цю ілюстровану розповідь , була лише Ліппардова дружина, яку він запевнив ,що був цілком правий. Він лукаво і старанно працював над цим останнім літературним романом, аж до самого дня смерті.
До того часу він закінчив більше 20 картин або скоріше ряд картин – кожна група якої відповідала темі в легкій інтерпретації кожного розділу. Він взяв за звичку щоранку вставати та одягатися. Ліппард не був прикутий до ліжка протягом двадцяти чотирьох годин.
Навіть восьмого лютого, за день до його смерті він не був у ліжку та був одягнений як зазвичай.
Його смерть настала близько четвертої години ранку, дев’ятого лютого. Очевидно йому ставало все гірше протягом ночі. Лікар був біля нього до самого ранку , доки не пішов щоб поспати кілька годин. Ліппард, перед тим ,як він(лікар) мав вийти з кімнати спитав його: «Це смерть?», маючи на увазі, якесь дивне відчуття прохолоди і предвісний холод зникаючої людської натури. Лікар зробив втішне зауваження, не підозрюючи того ,як скоро його пацієнт перейде в «інший і кращий світ» . Молоду леді , що проживала поруч , покликали, щоб доглядати за ним ,у випадку, якщо він щось захоче під час відсутності лікаря. Протягом цього часу Ліппард помер . Вона підтримувала його голову та намагалась зручніше покласти , коли він дихнув востаннє – його останній подих,здавалося, затримався – і дивна таємниця його смерті була вирішена. Скло більше не було темним – інший світ, був його світом. Більш не потрібна його промова з пророчим пафосом. «Ми бачимо ніби крізь тьмяне скло і тьмяні фігури,що рухаються там над глибоким океаном іншого світу.
«Побач!» навіть з широкого і безмежного моря , білі руки вабляче підняті; зрештою,це тільки бар’єр з нетривкого скла ,який відокремлює теперішній від іншого світ. Проти того,що крихкий бар’єр віками ламали хвилі і іхній шелест був для нас шепотінням вічної правди.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 9:39:50 GMT
Ivanka Khomyshyn - IM-21
Самотнє життя в старому будинку
Він повернувся назад до улюблених місць свого дитинства. Ліппард був бідним, але не без почуття власної гідності. Він міг би, скоріш за все, отримати фінансову підтримку від родичів, чи друзів сім'ї. Але вважав це принизливим – бути від когось залежним. Спочатку він голодував, і часто до запаморочення у голові. Якщо і випадало поїсти, так це була чесно добута їжа, хто знає де і як, і череда самотніх днів у роздумах, проте, у серцю милому Віссахіконі. У нього не було сталого місця проживання, але "голота на вигадки хитра", і незабаром він знайшов собі прихисток. Такий собі забутий напівзруйнований будинок, що у той час стояв біля площі Франкліна у Філадельфії. Поважна будівля, мабуть, пам’ятала часи своєї величі! Ми знаємо, що там було близько ста кімнат – далеко не маленьке помешкання . Покинутий, будинок доживав свої останні дні, щоб поступитися місцем пихатій сучасній споруді. Тож у цьому древньому, схожому на примару будинку, хлопчик–сирота й знайшов собі притулок. Ліппард вибрав дуже простору кімнату, і негайно приступив до "облаштування нового гніздечка". Розкошів там не було, комфорту – і того менше, але все це було у його розпорядженні, і цим варто було пишатися! Саме сюди він приходив , провівши черговий день у мандрах по Віссахікону або вештаючись вулицями великого міста, щоб провести ніч. Спальним ліжком слугували чотири старих крісла, а його валіза була замість подушки!
Ввесь день у милому будинку: І чути скрип старих дверей, Дзижчання мухи біля шибки, І писк старих шумних мишей, Байдужих до чужих тіней. Старі обличчя, що, здається, тебе пантрують крадькома. Старі сліди, що залишив хтось поверхом вище, пробіга. Старі знайомі, що манять тебе у лоно небуття …
Ліппард, залишаючись на самоті, мов « повелитель» усього, на чому зупинявся його допитливий погляд у тому порожньому будинку, давав волю своїй уяві. Він, то вслухався у таємничі звуки, що видавали оті невгамовні миші, то відволікався на скрип старих, розхитаних віконниць і дверей. Або ж навпомацки зі свічкою блукав коридорами, заваленими лахміттям, зазираючи у дверні шпарини нескінченних кімнат, запитуючи себе, які ж бо жахливі таємниці ув’язнені у них. То ввижалися йому старі обличчя у темних закутках, то чулися кроки, яким чорна ніч нахабно потурала, ще й голоси якісь старечі глузливий вітер доносив. Усе це давало волю неабиякій фантазії: цей будинок здався йому не що інше, як старим шкільним приміщенням.
|
|
|
Post by Michael Kalinichenko on Apr 23, 2017 9:41:08 GMT
Vira Bohdan IM-21
...Ми бачимо, немов крізь тьмяне скло, як невиразні тіні рухаються там, над глибоким океаном іншого світу. З далекої пітьми (погляньте!), з неосяжного і безмежного моря, піднімаються, прикликаючи, білі руки. Урешті-решт, лише бар’єр із крихкого скла відділяє наш теперішній світ від іншого. Століттями в цей слабкий бар’єр б’ються хвилі, а їхні приглушені голоси стали для нас "шепотом вічної істини". Ми стоїмо в холоді й пітьмі, наші серця схилилися, ноги потомилися і очі стомились дивитися, а перед нами простягається те жахливе темне скло, яке єдине відділяє нас від вічності. Піднімаючи час від часу очі, ми дивимося крізь нього і бачимо відблиски бездонного моря, що клубочиться за ним. Ми слухаємо, навіть втомлені та у відчаї, і чуємо тихі голоси із цього невмовкаючого моря. Білі силуети просковзують поряд, і багато слів, вимовлених голосом, що лишається в пам'яті, пливуть до нас, а тоді до темного океану, який уже не темний, а наповнений острівцями живого світла. Сумна, та прекрасна відмінність. Тут — лише холод, втома та відчай. А там, в далекій глибині — групки щасливих будинків, в яких юрмляться радісні обличчя, що купаються у вічному світлі... І лише скляний бар'єр розділяє нас. Тут блукаючі діти навмання наполегливо шукають хоча б проблисків лиця Батька. А там блукаюче дитя нарешті вдома. Там, у нескінченних колах, що тягнуться все глибше і глибше крізь безодню Вічності, не побачиш більше нікого, окрім дітей, що вдивляються у Батькове обличчя. Життя іншого світу не примарне, не безцільне і не скороминуще. Це не мрія — це реальність, реальність настільки прекрасна, що наші переповнені стражданнями серця лякаються цієї краси. Там нові обов'язки і нове життя для всіх нас, і завжди світле майбутнє, і завжди золоті сходи щоб піднятися вгору. Інколи бар'єр зі скла стає прозорим — у мріях, у снах та видіннях, які на трохи звільняють нашу душу від її глиняної форми, й інколи у тих думках, що спадають у наші душі непомітно і беззвучно. І те, що ми можемо побачити в такі миті (нехай і не чітко), це не стільки прекрасна повнота Вічності, скільки якийсь самотній будинок з іншого світу, будинок, в якому живуть, як і в нашому, чоловіки, жінки та діти, проте чоловіки, жінки та діти, відкуплені та очищені жертвою, а їхні обличчя сяють найглибшою, найвищою думкою, яку Бог коли-небудь вкладав у душу безсмертного творіння. І тоді наші мрії дозволяють нам зупинитися на хвилину на березі одного з тих щасливих островів, що розсипані вздовж глибокого чистого моря Вічності. Дозволяють нам увійти на якийсь час в одну з тих домівок. Послухай! Голоси, що ми чуємо зараз, ми чули в давні часи внизу на землі, а наші руки зараз у тих руках, які ми вважали давно уже охолодженими Смертю, при цьому забуваючи, що в Божому всесвіті немає такої речі, як смерть — замість неї лише перехід від одного життя або покликання до іншого. Перебуваючи у такому домі ми станемо дуже тихими, бо обличчя, які ми знали колись, тепер знову оточують нас, а голоси, що ми чули колись — прислухайся! — знову звучать у наших вухах. З кожним кроком оживає все те світле і прекрасне, що ми давним давно віддали пороху. І оглядаючи цей дім, ми виявляємо, що тут відтворені всі ті почуття, які підтримували нас у нашому похмурому шляху на тій землі - почуття, тепер уже позбавлені всього того, що перешкоджало їм сяяти, і зроблені вічними. Та коли, залишаючи цей дім, ми підіймаємо свої очі до найвищих таємниць Вічності, ми падаємо назад, засліплені і збентежені надмірною красою. Усвідомлюємо, однак, що у вічному світі, як і будь-де, якою б не була різниця в інтелекті та його розвитку, завжди діє один закон — серце в усього одне. Один і той самий незбагненний ланцюг любові пов'язує найсмиренніший і найвеличніший розум із сутністю Божества. Думки, подібні цим, є лише частиною таємничого шепоту, який і зараз, як і в усі часи, б'ється у темне скло. Та давайте, навіть засліплені та переможені сяйвом тих надій, не будемо забувати, що і на цій землі ми маємо дорогу, якою іти, й роботу, яку виконувати. Це темне скло повинно бути піднятим для нас не просто часто, а завжди. Тож коли наші серця сумні і життєві хмари нависають найтяжче, давайте змусимо себе прислухатися до шепоту Вічного Моря, бо цей шепіт, урешті-решт, лише тьмяне й слабке відлуння голосу Отця. І коли віра туманна і холодна, а сумніви наповнюють нас, і ми не можемо почути голоси цього моря, коли затемнене скло стає все темнішим — давайте тоді в дитячій лагідності відступимо всередину себе і заглянемо в наші серця. Вічне море завжди звучить там.
|
|